Оксана Забужко: “Листи Лесі Українки – найкращий “серіал на живо”, яка там “Гра престолів”!)))))”
Не один раз читала, з яким захопленням Оксана Забужко говорить про видання листів Лесі Українки. Звикла вірити далекоглядній Забужко, мабуть, епістолярна спадщина класиків має неабияке значення для українського світу. На жаль, не бачила “Листів” Лесі Українки в продажу і в Інтернеті на сайтах їх в наявності немає. Сподіваюся, все-таки вдасться прочитати ці видання найближчим часом
Рецензія Юлії Кропив’янської на «Листи» Лесі Українки, що вийшла у свіжому номері “Українського журналу” (Прага):
Класики незручні. Якщо занурюватись у правдиві їхні тексти, не підчищені цензурою, що до неї вдається епоха, коли хоче припасувати «батьків» і «творців» під власні потреби. Це передусім про радянську добу. А що нам не подобається, про те не говорімо, – це вже ситуація сьогодення, не повсюдна, на щастя, але доволі звична. Класики небезпечні, коли просто дати їм мікрофон, не «запікуючи». Як-от зробило видавництво «Комора», опублікувавши листування Лесі Українки з 1876 по 1897 роки – без вилучень, зі збереженням авторського правопису.
Найкраще читати Лесин епістолярій – а читається він надзвичайно легко й захопливо – трохи відсунувши в пам’яті її знані ще зі школи, а комусь і з вишу, тексти, піддавшись чару старосвітської приватної атмосфери, коли людина могла урвати важливого листа, бо скінчився папір чи зламалося перо. Вони самі виринатимуть, завчені уривки, факти біографії, «запитання – відповідь» зі стандартного набору для тестів – і проявляться у несподіваному світлі, укупі з подивом, сміхом, гнівом чи співчуттям. «Єдиний мужчина в українському письменстві», «велика хвора», «твердая криця»… Ми побачимо живу Ларису Косач, іще з дитячих літ. Ось вона дякує «милой бабушке» за подарунки (з року в рік це панчохи), розповідає про кошенят, які здохли, бо їх не годували, відписує Олені Пчілці з Одеси: «Люба мамочко! […] Я тут живу благополучно: ніхто мені нічого не вкрав, ніхто мене не зарізав, я не простудилась і грекоси мене не обіжають» (Лесі на той час вісімнадцять). Спостерігатимемо, як змінювалися її граматика й стиль, загартовувався характер, розширювалися зацікавлення й коло адресатів, змінювалися стосунки з певними людьми. Зрозуміла фрагментарність тут працює як художній прийом: читач відтворює собі в голові ймовірні відповіді кореспондентів письменниці, стрибаючи від одного листа до іншого, задовольняючи уяву заповненням лакун. Відтак незчується, наскільки швидко і живо ці голоси позаминулого сторіччя перетворяться на реальних осіб, з інтимними родинними прізвиськами, тарганами в голові, скаргами на невдалі фотографії та страхом перед іспитами – і прикипить до них душею так само, як адресантка.
Доведеться сказати банальну річ, неминучу, коли йдеться про класиків. Актуальність проговорюваних тем, так. Проте у даному випадку це не «вічні істини», а наочний доказ, що чимало суспільних і культурних процесів в Україні так і не перейшли на новий виток розвитку, не піддалися критичному осмисленню. Приміром, підходи до художнього письма й літературної критики: оці всі «писання від душі», нехтування формальними засобами, брак таланту, що компенсується ура-патріотизмом. Інтриги й невміння порозумітися «між своїми», коли треба стиснути зуби й спільними зусиллями робити діло. Право жінки самостійно обирати власний шлях, вимога паритетних партнерських взаємин замість маніпулятивних ігор, накинутих патріархальною системою цінностей, – певний поступ, звісно, відбувся, та Лариса Косач і нині знайшла б на що поскаржитися. Та що вже, навіть «кровожерливі бандерівці» наявні: «Часто люде, познайомившись, дивуються, що я не їм великоросів, поляків і инш[их], наче-б то я коли признавалась до каннібальського profession de foi!». Імпонує Лесина прямота й критичність суджень; говорячи сучасною мовою, політкоректність їй не притаманна (пиши вона тепер, мала б тисячі фоловерів на фейсбуку й регулярно блокований акаунт). Перед читачем вимальовується образ харизматичної, енергійної людини, що цінувала час, уділяючи його і численним обов’язкам, і суспільно корисній праці, і власне творчості, – а недуга таки вносила суттєві корективи у насичений графік. Тут є чим мотивуватися й надихнутися. Захоплюють стоїцизм письменниці, її дотепність і самоіронія; ті рядки, де прориваються біль і гіркота – від утрати найближчих, материної надмірної опіки, фізичних страждань, – дають уявлення, наскільки це була сильна особистість. Не дивина, що Антоніна Макарова, учителька з Гадяча, просить 22-річну Лесю навчити її жити, допомогти порадою, як змінити свою долю, якою жінка вочевидь незадоволена. І мені пригадується графіті на вулиці Грушевського: «Хто визволиться сам – той буде вільний».
Можливо, ви не будете готові до такого тісного контакту з авторкою «Кассандри» та «Одержимої»: вихований школою інстинкт закликає тримати дистанцію з тими, хто має визначення «класик». Ризиковане читання, звісно, – адже бронзовий пам’ятник перетвориться на магнетичну гостроязику жінку, яка підійде й потисне вам руку, передаючи естафету відповідальності