Нещодавно прочитала унікальну книгу Оксани Забужко «Notre Dame d’Ukraine. Українка в конфлікті міфологій». Сказати, що вона мене вразила, – не сказати нічого. Як завжди, скажу просто: ПРОЗРІЛА (дякую за це пані Оксані): у плані духовному, культурному, історичному, національному і, звичайно ж, у літературному (що для мене як вчителя літератури чи не найбільш важливо).
У гімназії своїм колегам тільки її й цитую. Звичайно ж, в один пост не вкладеш всі думки, почуття, погляди, які виникли після прочитання згаданої культорологічної праці (до речі, унікальної вже у своєму жанрі). Оксана Стефанівна таки вміє здивувати і приголомшити. Глибиною мислення, розумінням історії, літератури, майстерним мистецьким аналізом, своєю філософією і розумінням філософії взагалі! Не знаю, як хто, а я їй вірю з першого слова.
Кому б радила прочитати?
Кожному, хто ставить собі ще шевченківське питання “що ми?.. Чиї сини? яких батьків? Ким? за що закуті?..”
Кожному, хто намагається віднайти “свою” і “нашу” Україну. Адже, за словами авторки, “Твори Лесі Українки – це єдиний провідник в ту духовну, емоційну, культурну Україну, яку ми так і не знаємо, втратили внаслідок “розриву”, насадження “народницької”, “селянсько-мужицької ідеології”.
Кожному, хто хоче зрозуміти, що ж насправді означає бути “шляхетним”, у чому справжнє призначення аристократії. Твори Лесі Українки -“втрачений Рай нашої шляхетської культури”. Наведу лиш одну цитату з книги: “шляхтич – це людина зусилля, яка відчуває глибоку внутрішню потребу служіння вищій меті, яка визнає вищу над собою норму і підпорядковується їй, людина, вимоглива до себе, якій прісно жити, якщо не служити”. Як вам? Я просто вражена…
Кожному, хто хоче дізнатися, хто ж насправді не дав нам навіки забути і втратити свою мову, історію, культуру, пам’ять. Ми ще маримо, що це просто народ – не його культурна еліта? А чи задумувалися, що сам народ “без своєї еліти, “мозку” культурно беззахисний, особливо в колоніальних умовах”?
Кожному, хто хоче зрозуміти, про що ж все-таки і “Лісова пісня”, і “Камінний господар”, і багато інших Лесиних творів.
Нарешті, кожному, хто вірить в лицарство. Хто не втомився шукати сенс життя в служінні – людям, Богу, Абсолюту. Леся Українка – наша українська лицареса, яка розуміла свій обов’язок, що “гірше ярма”, “ненастанно тяжко працювати задля народу, його обличчя перед Богом” (знову цитую Оксану Забужко). І тоді по-новому відкриваєш і знамените «Contra spem spero!» – “раз мушу”, значить і сила знайдеться”.
Ми цього, на жаль, не розуміємо і не знаємо, бо, за словами Оксани Забужко, “у нас в душі немає вічності, і тому немає зв’язку часів”. А зрозумівши Лесину міфологію, напевно, зрозуміємо й Україну, свою національну ідею, самих себе.