” За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі.
Споконвіку Прометея
Там орел карає…”
У світовій літературі, здається, не існує більш натхненного та переконливого антиімперського твору, ніж «Кавказ» Тараса Шевченка.
“Для титульної нації імперія, як правило, асоціюється з величчю, пихою, військовими перемогами та збільшенням території. Для підкорених нею народів – із поневоленням, гнобленням і відчуттям другорядності”. У своєму творі автор сміливо, безкомпромісно і пристрасно виступає проти загарбницької імперської політики Російської імперії, яку, на жаль, остання проводить і до сьогодні.
Прослухайте поему
Поштовхом до написання поеми була смерть Якова де Бальмена (1813–1845), нащадка давнього шотландського роду, художника-аматора, ілюстратора «Кобзаря», який загинув на Кавказі. Поет не лише звинувачує у конкретних злочинах Російську імперію – він кидає виклик самій імперській ідеї, суть якої у бажанні панувати над іншими народами.
Подібних творів просто не існувало в тогочасній європейській літературі, бо не існувало, як на мене, настільки народного, геніального у своєму баченні істини поета!
“У «Кавказі» немає ні сюжету, ні дійових осіб. Лише пророчий голос автора, який прозріває сутність речей…”
«Кавказ» починається з урочистого заспіву:
За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі –
який далі рефреном повторюється кілька разів, і є ніби стрижнем, на якому тримається весь твір.
Одразу після цього ми бачимо Прометея https://uk.wikipedia.org/wiki/Прометей_(міфологія), прикутого до кавказької скелi. Цей герой, хочa й був сином титана і двоюрідним братом Зевса, украв у богів вогонь, передав його людям і за це був приречений на тортури («Споконвіку Прометея там орел карає, що день божий добрі ребра й серце розбиває»). Пропоную переглянути відео за посиланням https://www.youtube.com/watch?v=LysPQc9i6A8
Образ Прометея вказує на загальнолюдську! природу боротьби проти тиранії і зла. У поемі це символ нескореного народу у його боротьбі за волю.
Поема «Кавказ» – це не просто «думки вголос», вона має чіткі адресати. І найперший із них – Бог. Шевченко усвідомлює, що кидати виклик Отцю («не нам на прю з Тобою стати») та висловлювати сумніви – річ дуже ризикована і небезпечна. Але у розпачі від навали світової несправедливості він таки робить це:
Не нам на прю з тобою стати,
Не нам діла твої судить!
Нам тілько плакать, плакать, плакать
І хліб насущний замісить
Кривавим потом і сльозами.
Кати знущаються над нами,
А наша правда п’яна спить.
Примітка: пря (давнє) – спір
Наступний крок поетової думки виглядає абсолютно логічним: якщо Бог колись створив для нас такий жахливий світ, то нeхай хоч тепер він дасть людям продихнути («коли одпочити ляжеш, Боже, утомлений? І нам даси жити!»).
Але цей бунт важко назвати «богоборством». Іов, Йосиф, св. Петро, апостол Павло – всі вони мали гострі моменти слабкості, сумнівів і розпуки. Так само й Шевченко. Ледве вихлюпнувши «накипіле», він, щоби не захлинутися в ньому, одразу ж хапається за свою віру.
Ми віруєм Твоїй силі
І духу живому.
Встане правда! Встане воля!
І тобі одному
Помоляться всі язики
Вовіки і віки.
І вже під кінець твору, в паузі між тавруванням цивільної («суєслови, лицеміри, Господом прокляті») та церковної влади («храми, каплиці і ікони… (й) неутомленниє поклони за кражу, за войну, за кров») поет звертається до Бога-Сина:
За кого ж Ти розіп’явся,
Христе, Сине Божий?
За нас, добрих, чи за слово
Істини… чи, може,
Щоб ми з Тебе насміялись?
Воно ж так і сталось.
Так само шанобливо й піднесено поет звертається до «синіх гір, кригою окутих», і до «лицарів великих, Богом не забутих», тобто до народів Кавказу, які чинять збройний опір колоніальній експансії.
А наприкінці твору поетова думка лине до «мого Якова доброго», «мого друга єдиного», «друга незабутнього». Він говорить, що Якову «не за Україну, а за її ката довелось пролить кров добру, не чорну. Довелось запить з московської чашу московську отруту!».
Центральним у поемі є монолог колонізатора. Використовуючи іронію, сарказм і політичну сатиру, Шевченко самі підвалини російського самодержавства. Отож не дивно, що багато з цих рядків стали крилатими фразами.
У нас же й світа, як на те –
Одна Сибір неісходима,
А тюрм, а люд!.. Що й лічить!
Од молдованина до фіна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує! У цих словах – суть імперської політики: захоплення земель, нав’язування свого світогляду, своєї мови, а всіх, хто не згоден із цим, – у тюрми та Сибір
А ось вирок поета «звитяжному» імперському воїнству:
Лягло костьми
Людей муштрованих чимало.
А сльоз, а крові? Напоїть
Всіх імператорів би стало
З дітьми і внуками, втопить
В сльозах удов’їх. Загарбницькі війни – це кров, смерть і сльози для всіх: і колонізованих народів, і самих колонізаторів, яких імперія посилає на вірну смерть.
Не менший гнів викликає у нього кріпаччина («продаєм або у карти програєм людей… не негрів.., а таких, таки хрещених… но простих) та православна церква, яка зі «Христової нареченої» перетворилася на державну інституцію й оплот тиранії («храми, каплиці і ікони, і ставники, і мирри дим (…) за кражу, за війну, за кров»).
І, мабуть, ніхто ні до, ні після Шевченка так влучно не висловив сутність імперської ментальності:
Усе добро, сам Бог у нас!
Нам тільки сакля очі коле:
Чого вона стоїть у вас,
Не нами дана; чом ми вам
Чурек же ваш та вам не кинем,
Як тій собаці! Чом ви нам
Платить за сонце не повинні! Думка про те, що імперія привляаснює собі право на життя інших народів!
Але головною і наскрізною для «Кавказа» є тема волі. Саме за неї, а не за державну незалежність чи за права й привілеї б’ються в «Кавказі» його «лицарі великі». «Борітеся – поборете, – обіцяє він їм, – вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая!». Ці пророчі слова і на разі актуальні для українців
Бойові дії Російської імперії проти кавказьких народів у першій половині ХІХ століття зображені Шевченком мало не в категорія космічної війни між добром і злом, кінцевої битви за даровану Богом волю. Але, як і личить людині, вихованій на Біблії, поет розуміє, що існує межа того, що під силу навіть пророкові. Йому не вдасться викорінити «світове зло» й зупинити «кривавії ріки». Його поетичний обов’язок – «показати (людям) сонце правди» й прийняти світ таким, яким він є. У фіналі твору Шевченко ніби здіймається над землею, згадує свого друга, який нині «живою душею літає з козаками понад берегами», і обіцяє (як сказав би інший поет) «робити своє», тобто «сіяти свої думи», «своє люте горе» – «нехай ростуть».
Ти їх, друже, привітаєш,
Тихо прочитаєш …
І могили, степи, море,
І мене згадаєш.
«Кавказ» не мав жодних шансів бути надрукованим у миколаївській Росії. Поет це розумів і, не обмежений цензурними міркуваннями, писав рішучо, розкуто й висловив усе, що хотів, у міру свого таланту й життєвих обставин. Хіба не про це мріє кожен митець?
Повторіть за тестами зміст поеми “Сон” за посиланням https://ukrlit.net/test_zno/37.html
Виконайте тести за посиланням https://naurok.com.ua/testi-do-poemi-kavkaz-t-shevchenka-36033.html