Безперечно, читати класиків корисно. Проте, є сучасники, творчість яких не менш корисна і важлива для тих, хто думає, мислить, перебуває в активному пошуку себе, свого місця у світі, відповідей на безліч питань, яке ставить життя, особливо теперішнє.
Постійно намагаюся знайомити учнів з такими постатями, з такими творами. Переконана, що яскравий приклад творчої й громадянської позиції сучасних українських митців впливає на підростаюче покоління найпотужніше. Сьогодні – заочна зустріч із Сергієм Жаданом, його роздуми про головне, його нові вірші про війну. Він не претендує на істину, а є по-філософському відвертим: “Мені 42. Я не знаю нічого про існування”. Жадан у цьому близький мені, і справа не лише у віці. Це “незнання” постійно провокує на пізнання, а відтак – на творчість. Тож читайте цікавий матеріал, пізнавайте і творіть.
Це вірші з нової книги поета “Тамплієри”
Їй п’ятнадцять і вона торгує квітами на вокзалі.
Кисень за шахтами солодкий від сонця та ягід.
Потяги завмирають на мить і рушають далі.
Військові їдуть на Схід, військові їдуть на Захід.
Ніхто не зупиняється в її місті.
Ніхто не хоче забрати її з собою.
Вона думає, стоячи зранку на своєму місці,
що навіть ця територія, виявляється, може бути бажаною і дорогою.
Що її, виявляється, не хочеться лишати надовго,
що за неї, виявляється, хочеться чіплятись зубами,
що для любові, виявляється, достатньо цього вокзалу старого
і літньої порожньої панорами.
Ніхто не пояснює їй, у чому причина.
Ніхто не приносить квіти на могилу її старшому брату.
Крізь сон чути, як у темряві формується батьківщина,
ніби хребет у підлітка з інтернату.
Формуються світло й темрява, складаючись разом.
Літнє сонце перетікає в зими.
Все, що діється нині з ними всіма, називається часом.
Головне розуміти, що все це діється саме з ними.
Формується її пам’ять, формується втіха.
В цьому місті народилися всі, кого вона знає.
Засинаючи, вона згадує кожного, хто звідси поїхав.
Коли згадувати більше немає кого, вона засинає.
***
Мій старий, який помирав, вихаркуючи легені,
так і не встиг зрозуміти, що сталось з його країною,
що зробили з нею всі ці фінансові генії,
котрі торгують тепер у відкриту кожною її частиною.
Моя мама, яка розпродала згодом усі його речі,
і яка живе громадянським шлюбом з якимось дятлом,
ховає від мене всі свої згадки й зітхання старечі,
зачиняється на ніч від мене, щоби я не підслухав їх раптом.
Він і досі торкає мене своїм кашлем, ніби шипами.
Приходить до мене вві сні, дивиться чорним оком.
І я знаю, найтяжче, що у нас є – це наша пам’ять.
А найгірше, що вона лише тяжчає з кожним роком.
Він називає мені імена лікарів, які його вбили.
Сидить на ліжку напроти й кличе мене до помсти.
Каже мені: “Малий, в тебе немає ні злості, ні сили.
Ти їм здав свою злість, мов провідникові постіль.
В тебе немає, малий, ні спадщини, ні країни,
і всі твої друзі, малий, згоратимуть, мов комети.
Блукатимете, як цигани, зникнете, як караїми.
Раз уже все прогнило, спробуй хоча б нормально померти.
Скільки можна терпіти їх голоси на сходах,
будильники й окуляри, теплі щоденні предмети!
Вирви їхні серця, надійно спинивши подих!
Спали їх разом у ліжку, ніби старі газети!”
І я витягаю бензин і старі корабельні канати,
й розводжу в кімнаті вогонь, який усіх нас огорне,
і знаю – ніщо не може мати над нами влади,
окрім голосу крові, який заповнює горло.
Добре, коли тобі сняться підпільники та герої.
Погано, коли їх поява на тебе тисне.
Ця влада посилює в мені любов до холодної зброї.
Ця держава позбавляє мене почуття вітчизни.
Країна, в якій виживання вважають талантом,
де вся твоя біографія – список боргів і трупів,
називає мене тепер злісно вбивцею і симулянтом,
опитує свідків, які вціліли, шукає рештки отрути.
Хай тепер прокуратура засипле мене своїм спамом.
Хай потопом заллється вулиця кам’яниста.
Хай з’являться миротворці й випалять чорним напалмом
гарячі електростанції мого невтомного міста.
Хай вони тепер спробують усе це без нас поєднати.
Хай спробують врахувати небесні сумні коливання.
Сонця священний вогонь заливає кімнати.
Герої не помирають від стаціонарного лікування.
***
Що з ними буде, коли вони всі повернуться?
Стерті, мов зуби тварин, камінні вервиці,
зморшки довкола очей – глибокі, як ріки в березні.
Справжня віра виростає з єресі.
Доки вони тягаються палестиною,
сонце над ними горить золотою пластиною.
Торкайся святої землі обгорілою шкірою.
Війна за нові території завжди пов’язана з вірою.
Коли вони повернуться, коли роззброються,
коли вони відстояться в чорній хроніці,
поруч із ними залишаться найбільш віддані.
За війною найкраще спостерігати на відстані.
Їм ще згадають усе, що сьогодні не має значення,
на них ще посипляться зречення та звинувачення,
їх ще зроблять винними в усьому, що нині діється,
їм ще влаштує трус небесна митниця.
А доки вони сполохують небо знаменами,
лишаються непереможними та безіменними,
знають, що все недарма, що все по справедливості.
Чим далі війна, тим більше потрібно сміливості.
***
І ось вони повертаються з війни,
на яку багатьох їх покликали,
і помічають, що війна насправді
тривала лише для них.
І що відповідати за неї тепер
доведеться лише їм.
І прірва між їхньою відповідальністю
та їхньою війною заповнена злістю й запеклістю,
але також і вірою та наполегливістю.
І подолати цю прірву може лише той,
хто пам’ятає, з чого все почалося.
А головне – знає, чим усе має закінчитися
***
Мені 42. Я не знаю нічого про існування.
Наді мною щоранку займаються небесні сфери.
В жінках є щось від кораблебудування –
в твердості їхніх ключиць проступають галери.
Коли вони ідуть – назавжди, навіки,
на межі радості і тривоги,
вітрила їхніх легень розгортаються на вітрі,
наповнюючись солоним духом дороги.
Так, ніби це припливи формують їхній подих,
так, ніби їх утримують тут швартові троси.
Я чую щоразу, зустрічаючи їх на сходах,
як у їхніх рухах дзвенять корабельні сосни.
Море довкола них ніколи не знає міри.
Мова, якою вони говорять вві сні – давніша санскриту.
Про жінок я знаю лише те, що хребці в них з-під шкіри
проступають, мов материки з-під води
на початках світу.
Сузір’я в чорному небі, як шиті рани.
Вона озивається вночі на кожен шерех.
Захлинаються побережжя, дихають океани
пам’яті тих, хто помер на цих галерах.
***
Люби, люби своє ремесло,
коли життя відгороджується ровами,
і навіть про те, чого не було
слід говорити простими словами.
Коли небо складається з холодних медуз,
і птахи голосять, як панотці до парафії.
Що таке поезія? Поезія це Ісус,
якого розпинають на хресті орфографії.
Коли серце тебе підіймає щодня
сурмою колоніальної армії.
Що таке любов? Любов це щеня,
чий господар загинув в автомобільній аварії.
Воно тримається вірності, яка була,
і хоче вирватися на свободу,
і в клапанах твого серця потоки тепла
постійно змішуються з потоками холоду.
Світ солодкий, мов різдвяна кутя,
і зірки в кишені, як липкі цукати.
Смерть вигадав той, хто не любить життя –
йому просто потрібно було все зіпсувати.
Люби своє ремесло, люби.
Святі приставучі, як вуличні музиканти.
Те, що виросте з твоєї журби
теж можна розспівувати в церквах, мов канти.
Нічна невидима течія.
Небо заповнює собою історію.
Я повторюю подумки твоє ім’я.
Ніхто не чує. Тому і повторюю.