“Як ми колись колядували…”

Моя матуся розповідає чудові історії зі свого дитинства. Їх у неї така велика кількість, що, здається, все її дитинство – це одна величезна пригода. Слухаю її і розумію: ось де вона – справжня романтика, якої так не вистачає нам сьогодні.

Навіть про звичайнісіньку пригоду мама розкаже так, що за живота хапаєшся від сміху! І як вона це вміє робити? Мабуть, вся справа в тому, що народилася вона всього за  8 кілометрів від села Грунь, де малий Остап Вишня збирав колись свої перші дитячі враження про навколишній світ, щоб згодом повідати про них у своїх усмішках. Ходила і мама Остаповими стежками, мандрувала маленькими ноженятами через балки й луки, мріяла про далекі небачені краї (А що? Їй, яка народилася в маленькому хуторі і ніколи не бачила навіть маленького міста, одного разу приснилося справжнє місто хмарочосів! Хіба не дивина?!) Отож, так і виходило, що все, що траплялося в її житті, було цікавим і незвичайним. Історія, яку вона розповіла перед Новим роком, трапилася на Різдво. А ви самі знаєте, що це час, коли дітям на місці не сидиться, бо коли ще так можна повеселитися, награтися і поколядувати? Тож надаю далі слово своїй мамі.

…Що за зими були колись! Бувало, поки дійдеш зі школи додому, повні чоботи снігу приволочеш. А там закинеш портфель, візьмеш санки або лижі і – гайда! з гори – аж курява біла за тобою! А я й палок ніколи до лиж не брала. Розганялася у себе з гори і летіла, як стріла, через балок, виїжджаючи аж на іншому його боці. І так до вечора. Додому приходила ж, звісно, мокра й закоцюбла; знала, що мати обов’язково насварить, але що це все порівняно з тим задоволенням, яке отримуєш, гасаючи по селу на лижах.

Нас у мами було троє: малий Микола –«об’єкт моїх наукових досліджень», старша сестра Наталя і я – Катеринка (так, до речі, називав мене шкільний товариш по парті – Іван, що згодом став моїм чоловіком і вашим татом). Чому я так сказала про Миколу? Бо дуже часто він опинявся у центрі моїх витівок. Ну хіба можна забути, як він, повіривши мені, що замерзла на морозі дверна лямка нагадує за смаком морозиво, взяв і притулив до неї свого язика! Віддирали його тоді від лямки всією сім’єю і так само всією сім’єю давали мені чортів. І це була лише чергова з моїх безкінечних  вигадок!

Наталя ж була красуня на все село. Біле личко, чорні брови, товста – в руку! – коса, одним словом, так, як пишуть у своїх творах поети. Хлопці стояли в чергу, щоб подивитися на неї. Та Наталя не дуже цим переймалася. Їй більше  подобалося збирати гроші. Старша за нас, вона дуже добре розуміла, що мати свої фінанси – значить почувати себе дорослою і незалежною. Тому все, що давала їй наша мама, хрещена чи зароблене влітку на полі вона відкладала в потаємну скриньку. Ми теж з Миколою мимоволі  поповнювали її бюджет. І відбувалося це зазвичай на зимові свята. Отримавши за колядування і щедрування гроші, цукерки, печиво, кожен з нас розпоряджався своїм добром по-різному. Ми з Миколою перш за все з’їдали солодощі, бо любили їх страх! А Наталя чекала, поки ми їх поїмо і притримувала свої, щоб нам потім продати їх на наколядовані гроші. Чекати, як ви здогадуєтесь, їй доводилось не довго, точніше, до вечора. І ось тоді ми йшли до Наталі зі своїми копійками, аби знову наїстися цукерок.

…Того вечора на Різдво ми вирушили на колядування втрьох. Попереду я, за мною Микола, а вже за ним йшла Наталя. Зими тоді були такі, що на протоптаній в кучугурах стежині і вдвох не поміщалися. Йдеш, а з-під снігу тільки стріхи від хат видно. Морозець припікає, але хіба він завадить нам, коли так весело, що холоду й не відчуваєш. Отож, сходили до хрещеної, тітки, далеких родичів і вже невдовзі поверталися додому. Ми з Миколою наминали цукерки, голосно плямкали, а Наталя тільки лукаво на нас поглядал.

Цього разу ласощів нам з Миколою не вистачило навіть до вечора. Наталя вже була напоготові, і ми, діставши з кишень гроші, пішли до неї купувати все, чого ще нещодавно було повно у наших торбинах. А коли з реготом і виляскам поїли і це, зрозуміли: у нас нема тепер ні цукерок, ні грошей! Наталя ж із задоволенням перераховувала свій капітал.

І треба ж було Миколі піддивитися, де Наталя ховає свої гроші!

–Все, – сказав хлопцям наступного ранку, – завтра всім ставлю ящик «Білочки»!

І, справді, йду наступного дня під вечір від подруги додому, а по селу то тут, то там валяються папірці від цукерок. Ось і малий сусід ліпить снігову бабу, весь замурзаний у шоколад. Зразу видно: цукерками пригощав усіх хтось щедро! Аж раптом… Що це? Від нашого двору долинають якісь звуки. Прислухаюся, біжу швидко і розумію, що це не що інше, як плач. Не просто плач – ридання! Вбігаю в хату – а там ридма ридає Наталя, а бідна мама не знає, як її заспокоїти.

– Украв! Мої гроші украв! Як я їх довго збирала! Цілих 12 карбованців! О-о-о! Що мені тепер робити?! – і захлиналася ще дужче.

Не знаю, як Микола дізнався, що додому краще сьогодні не йти, та ночував він того разу через два дворища, у тітки. А наступного дня він чи не при всьому селі урочисто пообіцяв борг повернути. І, мабуть, повернув би, та невдовзі відбулася грошова реформа, і 12 старих карбованців перетворилися в ніщо…

Багато часу пройшло з тих пір. Аж подумати страшно – півстоліття! Наталя стала Наталією Федорівною – поважною і шанованою у своєму місті жінкою. А Миколи Федоровича, дідуся аж шістьох онучок, немає вже, на жаль, на цьому світі.

А історія про 12 карбованців стала в родині легендою.