“І разом на зорі дивилися…”

" І разом на зорі дивились..."Знайомтесь: Олександра Колісник. Юна, талановита, з небайдужою й бентежною душею. Хочу, аби читачі познайомилися з її поезією. Це вірші про перше кохання, а тому вони непідробно щирі й відверті. 

Поезії збірки «Люблю. Ненавиджу. Кохаю…» – це історія моєї юності. Кожна закінчена історія – це початок нової, це новий досвід, нові емоції. Та моя ще не закінчилася… Вважаю, що поезія одна із граней життя, яку ми не слухати не можемо. У цих віршах кожен побачить своє. Хтось – розбите серце, хтось – наснажену душу. Хтось стан закоханості, а хтось –.просто любові. Хтось – іще одну історію розбитого серця, а хтось – історію душевного одужання і шанс розпочати все спочатку, бо після невзаємної закоханості життя не закінчується. Об’єкт моєї лірики – емоційні зміни в душі, що зароджуються разом із першим коханням. Мені цікаво пізнавати себе нову, себе закохану, відчувати коханою, а пізніше – розчарованою. Як я відповім на розлуку, на почуття, що так і не стали взаємно сильними і взаємно справжніми.

***

Я так хочу гарячого чаю, з думками і спогадами,

З ароматом карпатських, цілющих, скошених трав.

Бо вони чарували своїми смаками та όбразами,

Вони міряли простір, який ти не раз оминав.

 

Я так хочу теплого чаю, з крихтами наших побачень,

Щоб аромат жасмину був розвіяний поруч із ним,

Бо ці трави не відходять від власних призначень,

Гомонячи з вітром, що поруч із ними ходив.

 

Я так хочу ледь теплого терпкого чаю,

З мріями, що зародилися в квітучих садах.

А, можливо, ромашками чай заквітчаю…

Чи суничок додам, що крокують по наших слідах.

 

Залиш мені чашку вже зовсім холодного чаю,

Із духмяно-холодної м’яти чи, все ж, із чебрецю.

І нехай за вікном всі уже новий день зустрічають,

Я цей чай із тобою колись неодмінно доп’ю.

***

«Вона носила квіти у волоссі.

І ними грався він, і ще вітер.

Здавалось, давно вже дорослі.

Але кохали щиро, мов діти»

 

Шукали перли у росах,

В колоссі стежку топтали.

У ранках світлих і босих

Досвітню зорю вітали.

 

Від старої зозулі в гаю

Чекали на гарні вітання.

Ділилися смаком чаю

Із сонечком на світанні.

 

І разом на зорі дивилися,

І на місяць разом літали.

І удвох на планеті спинилися,

І планетами разом стали.

***

Візьму я думку, зроджену в душі,

Яка так хоче вирватись на волю.

Скупаю у любистку й спориші,

Барвінком заквітчаю її долю.

 

І найщиріші підберу слова,

Промінчик сонечка додам й краплину неба,

Хай на папері сміло ожива,

Нехай летить, окрилена, до тебе….

 

Нехай вона сміливо йде у світ

І знайде душу, у якій озветься.

Хай здійметься до сонця, у політ…

Це вірш-зізнання – в ньому серце б’ється. 

***

Навколо всі в одноманітних капелюхах…

Кошлатий шарф від сліз наскрізь промок.

Йшов дощ, і вітер завивав у вухах,

Волосся чорне плуталось в клубок.

 

І щось так лунко відбивало такт.

Здається, серцем інструмент назвали.

Тремтіли руки… У моїх очах

Тривожні тіні безупинно грали.

 

Осінній холод рвався до кісток,

Хоча десь поруч терпко пахло літом.

Зринали спогади, тривожачи пісок,

І пам’ять засипало білим цвітом.

 

Нещира усмішка з’явилась на устах,

Згадались розпач, біль, розчарування.

Чому? Я просто не відчула смак

Тієї страви, яку звуть «коханням».

***

Щоб рахувати до ста,

Потрібно одне – терпіння.

Синонімія проста:

Терпіння – значить спасіння.

Спасіння не від чогось жахливого,

Від кохання, батьків чи світу.

Коли дорахуєш до ста –

Зможеш усе пережити.

 

 

***

Чорти, що сиділи в тюрмі-кімнаті,

Нарешті вийшли на волю.

І видно, що вони неймовірно багаті

(Бо змінюють людську долю) –

Керують нашими вчинками.

Та знаєте, чого найбільше шкода?!

Того, що «чи треба їх випускати»,

Вирішуєш ти сама.

***

Його очі манили до себе

Я гадала, що тільки мене,

Та, на жаль, так задумано небом,

Що все “вічне” таки мине.

 

Те, що манило… вже не поманить

І те, що любили, минуло

Більше мною він не помарить –

Від нас холодом вічним подуло.

 

Не допоможуть ні вірші, ні шоколадки

та квіти

Вже не віриться в “чисту совість”

Та факт, як завжди, залишається фактом:

Щасливе кохання – це рідкісна випадковість

***

Раніше всі казали, що ми – пара,

Коли трималися  за руку ідучи

Та зараз ти для мене лиш примара,

Бо все, що можеш, – це наснитися вночі.

Раніше всі казали, що ми – пара,

Коли сиділи поруч у кіно

Та зараз ти для мене лише кара,

Одна тепер дивлюся у вікно.

Раніше, всі казали, що ми – пара,

Коли так щиро посміхався ти мені.

А зараз я стою, навколо хмари,

І холод пробігає по спині

Раніше, всі казали, що ми – пара,

Коли дивилися на наші очі.

А зараз ми з тобою поодинці

І очі зустрічатися не хочуть.

Раніше – пара…

Зараз – кара…

***

Ти впиваєшся у мою шкіру, і я благаю про допомогу

Ти знову мене катуєш, хоч сама я вже ладна піти.

Ти не уявляєш, яку я відчуваю знемогу,

Проте цим і нагадуєш, що потрібно спалити мости.

 

Моєю помилкою є те, що я можу тобі пробачити,

Що виправдовую кожний твій вчинок,

Можливо, багато речей я просто не хочу бачити,

Проте, це все мине і я піду на спочинок…

 

Чаша мого існування вже переповнена…

Я відчуваю себе Прометеєм, а ти – мій орел.

Та кожного разу, коли відчуваю зневоднення,

Моя підсвідомість вертає до першоджерел:

 

Там я можу дивитись на небо і раювати.

Там можна відчути ритм власного серцебиття

Та і в реальності я розумію, що не час сумувати,

Бо ти – Лише образ, лише те, що нагадує цінність життя.

 

***

Я знімаю «рожеві окуляри»

Та бачу реальний світ.

У ньому ти здатен ранити,

Як кажуть,  «розтанув лід».

 

У реальному світі складніше,

Бо ти вже не «принц на коні»,

Виявляється, ти зовсім інший,

Мені легко промовиш: «НІ»,

 

Від мене ти легко відмовишся,

Тобі просто повз мене пройти…

У шлуночку зникли «метелики»,

І, здається, що вже назавжди.

 

«Цуцерково-букетний» період скінчився.

Взагалі, закінчилося все,

Бо янгол стосунків десь забарився,

І це все, мабуть, справді мине.

 

Я зняла «рожеві окуляри»…

Ти більше не «принц на коні»

Більше ти мене не пораниш,

Здається, «розтанув лід».

 

***

 

Сьогодні ми з тобою гуляємо востаннє.

Не буде більше сповідей та спільних зірок на небі

У моїй душі назріло повстання

Тож, шкода, що не бачу в тобі потреби.

Мені не потрібно хапатись за спогади,

Я покинула всі надії.

Ти не співатимеш мені серенади.

Я просто розплющу вії.

І, знаєш, вже зовсім не боляче.

Невже поборола страх

Відчути щось перекручене

В останніх твоїх словах?

Пізно вночі, через коми усі

Я врешті -решт відшукала крапки.

Адреса чи пошта – ні, не хвилюйся.

Про тебе це точно останні рядки.

***

-Скажи мені “Так”

– Так

– А тепер скажи…

– “Ні”?

-В небо здійнявсь…

-Літак

– Бачиш мене?

– Уві сні

– Поруч зі мною…

– Я

– Як довго ти…

– Назавжди .

– Світить нічний…

– Маяк

– Хто поряд з тобою?

– Ти

– Тримай мою руку

– Міцно

– Відпустиш мене?

– Ні

– Я хочу з тобою…

– Буть вічно

– Крізь воду, повітря

–  Й вогні

– Завтра настане

– День

–  А поки в нас…

–  Лише ніч

– В темряві я

– Мішень

– Ти мій захисник?

– Зусібіч

– Все закінчиться

– Колись

– Я буду як…

– Тінь на стіні

– Щось хочеш сказати?

– Молись.

– Мене ти кохаєш?

– …

***

На моїх губах застигла

маленька пташка.

Сльози котились по них,

наче зернятка малі.

Він підійшов, заспокоїв –

стало не так вже й важко,

Проте, розуміли обидва,

що скінчились щасливі дні.

 

Я любила його вуста

та відчувала запах волосся,

Він колисав у снах

кожний мій погляд і слово.

Та вже давно повелося,

чому так давно повелося,

Що коли люди щасливі,

хтось третій з’явиться обов’язково?!

***

Сьома година ранку.

Ти сидиш спокійно на ґанку.

Читаєш улюблені вірші.

Не боїшся порушити тишу.

Всі теми уже дозволені,

Бо серце не поневолене.

Лиш хочеш збирати квіти

І розуміти…

***

Для мене дощ – серця лікар,

Для нього – проста вода

Я бачу, як крапля диха,

Про неї скажу: «Жива».

 

Для мене промінчик сонця –

Це справжня радість душі.

Він просто закриє віконце

І піде шукать спориші…

 

Я можу співати в душі

І просто любити життя,

А він затуляє вуха

І каже: «Що за фігня?!»

 

Із ним ми зовсім не схожі,

Живемо під дахом одним.

Але що ж мене в ньому чарує?

Я напуваюся ним.

***

Почекаймо, любий, до ранку

Почекаємо на перший сніг,

Той, що тихо сховає уламки

Того, що ти зберегти не зміг.

 

Того, що вже не важливо,

Того, що вже відбуло,

Того, чого ти так сміливо

Відрікаєшся. Того, що пройшло…

 

Хутчіш відрікайся від світу,

Хутчіш відрікайся від “нас”,

Та казку, почату літом,

Не забудеш ось так на раз.

 

Не можливо забути моменти,

Поставити «паузу» на почуття.

Упевнено тисну на «Enter» –

Продовжую їхнє життя…

 

***

Настав час поставити крапку

Та на цей раз, благаю одну,

А не так, як завжди на згадку

Домалювати над нею дугу.

 

Вже не може бути питань

Відрізай кінець та йди.

Та на цей раз, благаю, ретельно

Замітай за собою сліди.

 

Ні, не можна лишати контакт.

Візьми його телефон і зітри.

Бо у іншому ж разі ( це факт )

Ти знову залишиш три…

 

Три крапки. Три знаки питання…

Не важливо. Кінця ж бо нема.

Ми просто знову, до рання

Чекатимем на потрібні слова…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.