На Планеті Творчості

Міжнародна академія літератури та журналістики запрошує  школярів з усіх куточків України стати жителями Планети Творчості https://academy-malig.info – веб-порталу для активних, талановитих, обдарованих.  Ми разом з МАЛіЖ вже 10 років! А це вже історія – нехай і маленька, але сповнена прекрасними подіями, постатями, зустрічами, перемогами. Казкою нашого життя стали подорожі на літній фестиваль “Рекітське сузір’я” на Закарпатті.

Казка нашого життя

Якось так непомітно і промайнуло 10 років нашої співпраці з Міжнародною академією літератури та журналістики. 10 років  творчості, дружби, добра, подорожей! 10 років знайомства з великим людинолюбом, людиною з великої літери, засновником МАЛіЖу Василем Тарчинцем! Озираємося назад – і розуміємо, що плідна робота в академії, щорічний фестиваль у Карпатах, створення маліжанської газети раз і назавжди змінили нас. Точніше, це все стало казкою нашого життя! І казкарі, справжні чарівники, виявляється, є не лише в книжках. Наш добрий чарівник, Василь Федорович, не має чарівної палички. Але навіщо вона тому, в кого чарівна душа? Напевно, відчувши це, ми назавжди прикипіли до світу, який цією душею був створений, а наснажений великою любов’ю до дітей, до творчості, до світу.

Отож давним-давно, як тепер здається, жили-були гімназисти особливого закладу – Полтавської гімназії «Здоров’я” №14 – і не думали, й не гадали, що одного разу до них постукає казка, що чарівна «Жар-птиця» покличе в мандри аж на інший кінець країни.

Тож взявши із собою «грудочку рідної землі», зібравши найталановитіших і найзавзятіших, під керівництвом Тетяни Кривошапки вирушили ми на наш перший фестиваль. Це було літо 2010 року. Святкове фестивальне літо! Літо нових надій і вражень! Літо початку великої дружби, дружби назавжди!

Як же довго ми збиралися у подорож, уявляли, мріяли, хвилювалися!..

І ось нарешті гори. Злегка димлять туманом полонини; немов солом’яні солдати, стоять одна вище одної копички  сіна. Гірські річечки так швидко змінюють одна одну, що здається ця річка одна, але така звивисто-невловима. Проте, Латориця нас таки вразила! Більше десяти разів перетинали її по дорозі до Мукачево, куди їхали на свою першу карпатську екскурсію.

Піднімаючись вище й вище в гори, ми прямували до  Міжгір’я, як до землі обітованої. Від краси довкруж тамували подих! Ми вперше були так близько до гір,  і їхня велич захоплювала настільки, що від щастя щеміло у грудях! Прозорі джерела приваблювали цілющою прохолодою, ми припадали вустами до води і насолоджувалися її кришталево-солодким смаком. То квас, виявляється, ми пили! Цілющий напій Карпат.

Нарешті черговий незабутній віраж – і з-за смерек, що вибігли майже на дорогу, виглянуло й підморгнуло нам Міжгір’я. Так ось яке ти! Вузенька кишенька між горами, напхана чудо-хатками! А обрамлене Рікою, рікою Рікою! Ось так просто – Р-і-к-о-ю! Грає-піниться вона, забавляється з камінням, облизує його хвильками і тече кудись, захопивши із собою наше замилування!

Автобус потихеньку прямує далі, пригальмовує і повертає на подвір’я, яке наступні 9 років буде з’являтися нам у снах, і зустрічати кожного літа хлібом-сіллю, і всміхатиметься смаглявими обличчями міжгірських ліцеїстів, і зігрівати обіймами дорогого Василя Федоровича. І перше фото, перше серед 9-ти наступних на тлі велюрових гір. Змінюватиметься лише небо – воно у горах примхливе.

Перша зустріч, перші враження, перші щирі слова дорогого ректора –  незабутні. Ми – на фестивалі. Дуже скромні, відповідальні, не дуже впевнені у собі, бо новачки серед інших. Та зовсім скоро стали своїми. Представили дітей у номінації, підготували матеріали до вступу в МАЛіЖ і…поїхали до Мукачева. Отак першим замком у житті став білосніжний Паланок. Поверталися заморені, але щасливі і готові до творчих змагань.

Відкриття фестивалю в той рік відбулося в залі райдержадміністрації, ще не було в нас власної фестивальної сцени. Увечері під звуки трембіти гостей фестивалю урочисто привітали всі ті, хто був причетний до його організації та проведення. Особливо запам’яталося, яким красивим був Василь Тарчинець. Біла сорочка, погони, військова пілотка – справжній військовий кореспондент. Таким він постав на пам’ятній світлині, одній із тих, які щороку переглядаємо, згадуючи минуле.

А увечері був такан. Із шкварками і чорницями. Не звично? Але ж так смачно! А потім були чорниці на горі Гимба. А потім щоранку у склянці із цукром. А за вікном дзвенів дзвіночок. Ми прокдалися від нього. То корівка, прив’язана на полі, сповіщала про народження нового дня. Цей дзвіночок ще багато років буде вчуватися нам, нагадуючи про Карпати, фестиваль, щасливі ранки з кавою.  Його з-поміж всього іншого ми хотіли почути, знову і знову приїжджаючи в Карпати.

Того ж року ми встигли особисто познайомитися і Володимиром Коваликом, який прилетів на рідну землю з-за океану. А вже через десяток років з Чикаго приїде на фестиваль його онука Мар’яна. Біжить час…

Розгортаю першу, другу, третю папку, переглядаю анкети своїх маліжан. Скільки вже пройшло поколінь тих, хто урочисто біля запаленої ватри отримав свої посвідчення з рук ректора академії! І в той рік це була ватра на Коваликовому полі. Наші перші поети, прозаїки, журналісти, фотомитці. Олександра Набок, Катерина Григор’єва. Петро Шишкін, який вразив навіть вимогливу Людмилу Райчук! А ще талановита Попович Наталка, художник Литовченко Степан, який виставив свої роботи прямо на подвір’ї ліцею.

І перемоги в номінаціях, і перше Гран-прі! Від щастя ми були на сьомому небі. Як метелики, перелітали з однієї локації на іншу, підтримували своїх, отримували перші безцінні майстер-класи від метрів: Ангеліни Оборіної, Ліліани Косанівської, Ігоря Даха, Тетяни Балагури, Людмили Райчук та багатьох інших. І звичайно, особливо натхненно розповідав про свою роботу Василь Федорович.

Тиждень збіг непомітно. Шипіт, Синевир, Колочава, Рекіти. Калейдоскоп вражень. Ми дихали разом з горами. Ми сміялися разом із струмками. Ми кричали разом з лункою водою Шипоту. Ми захоплювалися польотом, здіймаючись догори на підйомнику. Ми ставали ніби вищими, кращими, як гори навколо. І пам’ятаємо, як із Синевирського перевалу далекою цяткою виднілося дороге Міжгір’я.

А зараз, готуючи чергові матеріали до газети, згадуючи наші перші кроки, з надією дивимося в майбутнє. Нове літо, сподіваємося, збере нас знову на фестивалі. Ми приїдемо в Міжгір’я вже як додому, бо знаємо там кожен місточок, кожну стежечку. І зустріне нас зі своєю незмінною посмішкою Василь Тарчинець, і засяє в його руках сонячний коровай, яким зустрічають найдорожчих гостей.

Кисла Ірина, керівник Полтавського відділення МАЛіЖ, «Жар-птиця».