Полтава. Тиха, скромна, здається, уповільнена в часі…

Чудовий літній ранок. Перші, несміливі, тонкі промінчики сонця невпевненою ходою ступають по пустому шкільному подвір’ю, несучи йому новий день, день «після», день самотності. Поступово сонце повністю підкорює сірий вицвілий асфальт, що вкриває, як раніше здавалося, простий шкільний майданчик, а зараз розумієш, що зовсім не простий, бо це – місце, у якому злилися прощання із одним життям і початок нового, незвіданого й складного…

Автор: Петро Шишкін, випуск 2009 

 А ще вчора тут лунали музика й сміх, щирі промови й сльози, тендітний стукіт дівочих підборів і чоловічих туфель, які хаотично рухалися по нерівному колу, намагаючись гарно станцювати свій останній в житті шкільний вальс, прості рухи якого вони так і не завчили на протязі року (а, можливо, у цьому і є його неповторність і безпосередність? ).  Вже ніколи цим місцем не пройдуть напівдіти-напівдорослі, які ще вчора були школярами, життєвий досвід яких сягав лише меж чотирьох стін, що так чітко й міцно викарбувалися на серці кожного з них за одинадцять років, за одинадцять довгих і водночас коротких, як миттєвість, але таких щасливих років. Ось і пролунав для них останній дзвоник, який вже встиг стати звичним і не завжди бажаним. Проте сьогодні він звучить по-іншому: урочисто й сумно, радісно й жалісно, ніби промовляючи словами «прощавайте» й «не забувайте» одночасно…

Полтава. Тиха, скромна, здається, уповільнена в часі...
Випускний

Але зараз все закінчено. Закінчилися всі урочистоті, здійснилися якісь сподівання й надії, зізнання й перемоги. Тепер це лише одна із сторінок життєвого шляху кожного з нас, проте на ній неодмінно залишиться яскрава закладинка чи легенький загин у нижньому кутку; до неї захочеться повернутися, обдивитися ще раз, дозволити дрібній чистій сльозі прокотитися щокою (звичайно, якщо ніхто не бачить), а потім щиро посміхнутися, вихопити телефон і подзвонити старому другу, аби пригадати, як все було. І вже без смутку згадати повітряні кульки, що повинні були гордо й легко, впевнено й красиво понести у незвідану блакить послання випускників, а натомість банально чекали на шкільного прибиральника, який принесе драбину й зніме їх з дерева, бо у його гіллі вони зачепилися, віднесені поривом вітру…

А зараз і ми віднесені вітром від дитинства і школи, але, як і ці кульки, не хочемо від неї відлітати… Проте, відлітаємо у вир дорослого життя, і тільки наші вчителі вірно оберігають країну дитинства, у яку ми завжди можемо повернутися й відчути себе маленькими.

***

Спекотний літній день поступово поступається позиціями вечірній прохолоді, а напівпорожність вулиць – залюдненості. Різноманітні птахи шугають біля даху, часто сідаючи на нього, аби трохи спочити. Лише тихе тріпотіння їхніх крил порушує мою самотність, яку обрав самовільно, бо іноді до неї доводиться звертатися по допомогу. Вона краще за всіх може допомогти відпочити, надати у тимчасове користування цілющий спокій, якого так іноді бракує.

Полтава. Тиха, скромна, здається, уповільнена в часі...

Легенький вітерець ніжно підхоплює й розносить довкола насичений аромат свіжої кави, яку я ніяк не можу змусити себе допити, бо хочу ще трішки насолодитися цим неперевершеним ароматом. Він несе в собі стільки спогадів, стільки тендітності й міцності.

На небі починається захід сонця – дійство, варте уваги. Це одне з явищ, яке ми не можемо відтворити чи скопіювати. Ми просто насолоджуємося кожною його хвилиною, бо в цей час на небі з’являються неповторні барви, відіграють тисячами, мільйонами відтінків. На деякий час небеса перетворюються на велетенське полотно, на якому невідомий майстер творить щось таке, що ми не можемо оцінити, бо не підібрати потрібних слів. І кожного разу з’являється нове у його творі, якийсь особливий художній прийом, штрих, відтінок, напівтон…

 Згадую друзів, які вже чекають на мене біля входу на дах. Добре, коли тебе хтось чекає…

Я спрямовую останній погляд на небо і ловлю останні миттєвості сонячного дня. Наше небесне світило іде, аби завтра знову порадувати нас своєю яскравою появою і зігріти своїми теплими променями. І як все ж таки добре розуміти, що завтра сонце неодмінно зійде знову …

                                                      ***

Берег чудової, тихої і чистої річки. Сонце нерівномірно посилає на землю палючі промені, примушуючи дрібний прибережний пісок диміти і благати легенький вітерець, аби той хоч трішки розвіяв потужний потік важкої спеки.

Полтава. Тиха, скромна, здається, уповільнена в часі...

Понад самим берегом розкинулася могутня стара верба, яка своїми шатами створює  чи не єдине навколо прохолодне місце. З кожним роком вона стає все більшою і більшою, нарощує все нові і нові листочки, які виплакує протягом літа. А прийде осінь – і кожен листочок потрапить у швидку течію річки, яка нестиме його в невідому далечінь, яка колихатиме і топитиме його, кидатиме й підійматиме. І кому відомо про те, що станеться з ним, куди занесе його стрімка течія чи як він зникне…

Так і люди. Кожен у свій час потрапляє в безжальний вихор життя,  пливе за течією, упавши далеко від дерева, на гіллі якого залишилася частинка душі й серця. Ми не знаємо, де прокинемося наступного дня і ким  тоді будемо. Усі пливуть однією течією, проте, на відміну від листа-кораблика, ми можемо змагатися за життя, перевершувати у вправності  його течію; від нас залежить те, як далеко ми допливемо і ким будемо, діставшись берега. Хтось стане капітаном цих доріг, хтось щасливим пасажиром на борту корабля.

 Ми можемо зробити все, що в наших силах, аби ні про що не жалкувати, знаходячись десь далеко від нашого дерева життя.

Так, ми дещо можемо, але все ж дуже добре, коли течія не завдає важких ударів, а вітер дме саме в наш бік, у наші вітрила…

***

Полтава. Тиха, скромна, здається, уповільнена в часі...Чарівна осінь…Прекрасна й неповторна, легка й тендітна… Звідки така  довершеність і досконалість: у кожній барві, відтінку в палітрі, якими творяться неперевершені шедеври, яким немає рівних у жодній галереї світу?

Зачаровує, бентежить душу, примушує серце битися геніальна симфонія шляхетного оркестру, яким керує неперевершений диригент – осінь. І немає жодного фальшу в цьому творінні. Тендітні й тонкі ноти крихкого листя, важкі акорди ранкових туманів, віртуозне соло свіжого дощу й неперевершена вокальна партія енергійного вітру – усе це перебуває в повній гармонії й порозумінні.  Першу скрипку грає прохолода, басами відгукуються довгі громи, старезний дуб поскрипує на контрабасі, і барабанить монотонний дощ, бо як же без нього?

Найгеніальніші у світі  музиканти чекають на свого глядача. Нам запропоновано найкращі місця на цьому концерті: у партері біля самої річки, для вишуканої публіки – розкішний бельетаж у міському сквері, у горах на вас чекають ряди амфітеатру, для вічно заклопотаних мешканців міста – балкони їхніх будинків. А поки проходять останні репетиції у змаганнях з літньою феєрією.

Хочете потрапити на цей виступ – придбайте квитки в старого клена, що безкоштовно роздає їх подорожнім у фойе старого парку.

                                            ***

Старовинна Полтава. Тиха, скромна, здається, уповільнена в часі, бо не побачите ви тут, щоб хтось кудись поспішав. Іноді ловлю себе на думці: що найбільше вражає в образі рідного міста? І вкотре розумію: тільки тут можна побачити людей, які йдуть невимушеною, спокійною ходою. Ви встигнете роздивитися кожного, зустрітися з кожним очима, посміхнутись знайомому. Немає в Полтаві людських потоків, які заполонили вулиці мегаполісів і швидко пливуть у різних напрямках. Це саме потоки, а не окремі люди, бо обличчя, які виринають, майже не відрізняються одне від одного.

Піднімаю очі до неба… Як добре, що воно не поштрикане шпилями хмарочосів, а проміння сонця  спадає не у прірву, а розливається теплим океаном над цілим містом. Як хочеться піднятися над ним і переконатися, що воно не заплутане в залізну павутину доріг, по яких їдуть маленькими павучками авто. Навпаки –повнокровними променями дороги й вулиці розходяться від самого центра –  його маленького сонця –Корпусного парку, де горить золотим блиском пам’ятник Слави.

Полтава. Тиха, скромна, здається, уповільнена в часі...
Полтава. Корпусний парк

Рідною бруківкою прямую до Білої альтанки, аби насолодитися неперевершеним краєвидом. Прямо в небо здійнялася Монастирська гора й своїми передзвонами вітає новий день, а блакитна стрічка легендарної Ворскли омиває старий Поділ і Леваду. Тече повнокровно, не скута кайданами мостів, а тому почуває себе вільно, роздоло, збираючи біля себе на відпочинок друзів.

Горять запалені вогнища, лунає дитячий сміх, жартують між собою дорослі – і, не повірите, дзвенять солов’їні трелі! Прислухаюся… Серце б’ється в одному ритмі з ними… Гармонія на душі… Моє місто живе, у ньому пульсує і моя кров.

Яка люба ти мені, моя Полтава! Бо зуміла зберегти свою неповторність. Бо в сучасній гонитві за європеїзацією не втратила свого істинного обличчя.

Захочете відпочити душею й насолодитися єднанням з природою? Завітайте до нас! Наша полтавська родина вас щиро запрошує!

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.