… стиха пірнає осінь
в колір твого волосся
повінь приходить боса
і розпліта колосся
і розбива коліна
ніби у чомусь винна
і розлива на серці
стиглі та терпкі вина
Автор: Олександра Набок. Випуск 2014
Малюю: значить знову жива.
Чекаю: значить твої слова.
Тікаю: значить ночами із дому.
Співаю: значить зустріла знайомих.
Ховаю: значить несила бачити.
Вбиваю: значить у серці втрачене.
Зриваюсь: значить так тихо без тебе.
Лишаю…
Не значить…
Не хочу…
Не треба…
***
Видіння літають у просторі
Між дозами
Тебе.
На зелену ще душу
так мало треба,
щоб запекло.
***
«Межа» – це, мабуть, найсерйозніший, найпереломніший період з усього мною пережитого. Разом з нею прийшло кардинально нове бачення речей, що здавалися складними й незрозумілими, чи навпаки – простими, не вартими уваги.
***
Шукай мене, шукай,
Шукай мої долоні
Цілуй гарячі скроні
І вірші пий,
Мов чай
Пірнай в мої сніги,
рахуй мої комети
І неосяжним летом…
Стрибай, стривай, тримай –
це парасолька
Згадай разючу тишу
біля закритих брам
Тримай, дурненький, чуєш,
Бо далі йдеш ти сам
Із досягненням власної «межі», переходом за грань, з’явилася душевна гармонія у співвідношенні зовнішнього і внутрішнього світів, ця гармонія народилася саме у віршах, вона ще не достатньо цілісна тому, часом, йде на спад і у поезіях знову з’являються депресивні настрої (це, переважно, вірші першого розділу), проте і вони теж мають абсолютно нові для мене прояви: «Межа» дивовижним чином синтезувала притаманну поезіям м’якість, меланхолійність з певним набуттям усталеності поглядів, чіткою позицією.
Мій квапливий серпневий янгол
Не запалить останньої свічки
Він, сховавши серце в кишеню,
піде в ніч – шукати порічки
цілувати холодні руки
вже останній самотній річці
забувати порожні звуки
дарувати пісні Марічці*
*Юна Марія Магдалина