України найкращі сини

Автор матеріалу Едуард Пелих.

Наша Україна – це могутня та сильна держава. І немає більшого покликання, як захищати її в часи, коли на неї зазіхає рука ворога.

Гартували ми свою волю протягом віків. Земля наша наскрізь просочена кров’ю героїв, які боролись за волю та незалежність України.

З впевненістю можемо сказати, що українська армія має свою історію, свої традиції. Ніколи наші війська не загарбували чужих територій, чужого добра, чужих земель. А з честю дали відсіч тим, хто задля імперських амбіцій чи нацистських теорій приходив до нас з війною

На самому початку революційних подій 2013 року, коли нікому і в голову не могло прийти, чим усе обернеться, слова «Слава Україні! Героям Слава!» видавалися простим вітанням:

О! Скільки люду… Весь Майдан вирує,
Людським емоціям – ні краю, ні кінця.
Народ піднявся, силу й правду чує…

Серед тих, хто до цієї правди особливо чутливий, хто має справжній характер, відчуває силу стати на захист держави є і мій добрий знайомий, точніше близький друг усієї нашої родини, Луков Олег Володимирович. Він перебував в зоні АТО на першій лінії вогню не один місяць. Коли нарешті, сім’я, родичі, друзі, знайомі дочекалися його у відпустку, ми мали змогу з ним зустрітися. Мені було цікаво почути: «Як воно там, на Сході?»

– Олеже Володимировичу, що спонукало вас прийняти таке рішення – піти служити?

– Це не просте питання. Чоловік повинен захищати свою сім ю, свою Батьківщину. Коли все почалося там, на Донбасі, постійно думав: хто, якщо не я? Як можна бути осторонь,коли над небом Вітчизни нависла загроза смерті?!

– Як ви потрапили в АТО?

– Після того, як прийняв рішення про власну участь, звернувся до військкомату. Мене швидко оформили і відправили до Десни, де знаходиться навчальний центр.

– Який ваш досвід в армії,чи є ви професійним військовим?

– 20 років тому я проходив службу у військово-морському флоті. А зараз (після навчання) став командиром БТР.

– Чи відчували страх, адже це почуття одне з найсильніших у людини?

– Було таке. Завжди страшно, коли дивишся в очі смерті…Неприємно чути зриви  градів. Дуже важко було втрачати побратимів.

Якось нас поставили рити окопи, але було дуже важко: лопата взагалі не заходила в землю… І тут почали стріляти гради… Ми вжалися в землю, а після того – не повіриш! – викопали за годину – ось що може зробити страх. Так що було страшно, і не раз.

– А як до вас ставилося місцеве населення ?

– По-різному….Ми допомагали їм, ділилися їжею. Багато і тварин залишилося там, підгодовували і їх.

– Чи вистачало вам води та їжі?

– (З посмішкою) Було таке, що залишилося тільки згущене молоко та вафлі «Артек», потім залишилися тільки вафлі, а від батальйону ми знаходилися не близько – ремонтували БТР з чудною назвою «Альонка».

– Чого хотілося найбільше?

– Хотілося посмакувати домашнім борщем, можливо, сходити до лісу по гриби (це була осіння пора), але всього цього не було – тільки терикони та степи…

– Що додавало сили?

–  Дуже зігрівала вісточка з дому (фото донечки та дружини), вони і давали сили боротися, вистояти, вижити. Особливо кумедними були малюнки і листи донечки. Ми вдячні за листи та малюнки всім дітям, але все-таки найдорожчими були малюнки моєї п’ ятирічної Анечки.

– Реальність така, що тисячі військових, серед яких багато добровольців, захищають країну на Сході, а мільйони людей на мирних територіях готують усе для перемоги в тилу. І з’єднувальною ланкою між ними є волонтери, волонтерський рух, що охопив усю країну. Завдяки активній підтримці народу відроджується майже знищена в попередні роки Українська армія. Що ви нам скажете з цього приводу,чи так це насправді?

–  Так, дійсно. Якби не волонтери, не знаю,  що б у нас тоді було. Саме завдяки їм ми мали все: і одежу, і військові приладдя, і їжу. Для нас це були найрадісніші дні, коли вони приїздили, ми їх зустрічали як рідних…

– І насамкінець ,що б ви побажали молоді, яка в переважній більшості не знає, що таке і війна, і, чесно кажучи, не дуже бажає йти до війська?

– Як би не було складно, але в будь-який ситуації важливо залишатися людиною. Хай ніколи не буде війни, щоб наші діти зростали під чистим мирним небом. Тоді не й доведеться йти до війська, їхати на війну, гинути молодим.

У такий непростий для нашої країни час тисячі українських чоловіків залишили свої сім’ї заради повернення миру і спокою в кожен дім. Найменше, що ми можемо зробити для них – це тепле, зворушливе  слово та щира підтримка.